Реклама:
Ваш безупречный автомобиль. Быстрый и качественный ремонт за разумные деньги
Локальный ремонт повреждений лакокрасочного покрытия на кузове и пластиковых деталях автомобиля. Ремонт одного повреждения за 3-4 часа. Максимальное сохранение заводского покрытия. Без демонтажа деталей. Мы красим дефекты, а не машины.
MoneyTV - Интернет ТВ. Люди и Деньги
MoneyTV.ru – это первый, совместно с каналами CNBC и MSNBC, в России интерактивный видеопортал, девиз которого - Люди и Деньги.
Газета.Ru: Настоящая газета в интернете
Самые последние новости. Экслюзив. Репортажи с места события

Рассылка
Подписчиков: 83
Запрещённые новости
Дата: 29.05.2022

"Ищешь фильм?" Помни - найти можно здесь - http://findfilm.com.ru/

: Запрещенные новости - трехсотый
   
                 
 
 АРХИВ РАССЫЛКИ  ОПИСАНИЕ РАССЫЛКИ    

первый выпуск     предыдущий выпуск
Подписка на "Запрещенные новости":          
следующий выпуск     последний выпуск



РАССЫЛОК МАСТЕР




Орфография и пунктуация авторских работ и читательских писем сохранены.
Ведущий рассылки не обязан разделять мнения авторов.

Станьте автором , написав по адресу comrade_u@tut.by
Запрещенные новости. Выпуск 300

Ліхаманка, аб якой казаў Дантон, павінна зараз стаць перманентнымі лёгкімі дрыжыкамі,
или
Телепузики керують покьомонами


 
В этом, трехсотом выпуске я предлагаю Вашему вниманию белорусский и украинский перевод текста, излагающего главнейшую концепцию рассылки.

Ставьте перед собой амбициозные цели — ставить цели иного рода просто не имеет смысла. Нам нужен новый белорусско-российско-украинский этнос, способный ответить на вопросы, заданные эпохой, защитить себя от опасностей эпохи и сделаться одним из главнейших ее творцов. Нам нужен новый победоносный этнос, ибо старые никуда не годятся.

Через победу в информационной войне мы придем к другим победам.


Інфармацыйная агрэсія ды інфармацыйнае супрацьстаянне

Тэрміны «інфармацыйная вайна» ды «інфармацыйная агрэсія» пачалі актыўна ўжывацца толькі апошнім часам. Маўляў, інфармацыйная агрэсія заявіла аб сабе менавіта цяпер, калі чалавецтва ўступіла ў фазу «інфармацыйнага грамадства», прасцей кажучы, калі роля інфармацыі ў грамадскім ладзе канчаткова і адчувальна замацавалася ў якасці дамінантнай.

Між тым, інфармацыйная агрэсія у тым ці іншым выглядзе існуе столькі ж, колькі йснуе чалавецтва; без інстынкту агрэсіі, без інфармацыі чалавек немажлівы. Выдатную алегорыю інфармацыйнай агрэсіі можна запрыкмеціць яшчэ ў біблейскай лягендзе аб трубах, зруйнаваўшых сцены Ерыхону.

Справа іншая, што спосабы і прыемы інфармацыйнай агрэсіі з развіццем матэрыяльна-тэхнічнай базы дзеля перадачы ды перапрацоўвання інфармацыі значна змяніліся. Гэта як раз той самы выпадак, калі быцце вызначае свядомасць. Напрыклад, істотная асаблівасць з'явіўшагася ў сярэдзіне ХХ стагоддзя тэлебачання есць у тым, што з яго дапамогай магчыма ствараць чалавека натоўпу, аб якім шмат гаварылася ў папярэднім ХІХ стагоддзі, нават не вымаючы гэтага чалавека з крэсла перад тэлевізарам. Чалавек натоўпу, як пасіўная прылада гісторыі, існаваў ва ўсе часы; але масавасць і перавага яго ва ўсіх сферах і класах зрабіліся беспрэцэдэнтнымі.

Становішча пагаршаецца тым, што грамадскай думкай сення кіруюць зусім не якія-небудзь усюдыісныя масоны, не геній зла Гітлер ці хтосьці іншы экстраардынарны. Рычагі некалі створаннага і наладжаннага вельмі разумнымі людзьмі апарата маніпуляцыі трымаюць у сваіх руках такія ж абывацелі, як і тыя, на каго ен уздзейнічае, толькі больш паспяховыя ў жыцці. Вобразна кажучы, тэлепузікі кіруюць пакемонамі. Разніца паміж кіруючымі ды кіруемымі не так якасная, як колькасная; гэта значыць, што чалавек натоўпу аднаўляе сам сябе.

Адначасова з імклівай віртуалізацыяй чалавеччага жыцця шматлікія прыёмы «рукатворнай», старой добрай класічнай агрэсіі пераходзяць у чыста інфармацыйную сферу. Поле баявых дзеянняў паступова перамяшчаецца ў вобласць чалавечай свядомасці. Можна прасачыць гэты працэс на прыкладзе гісторыі тэрору; сёння тэрор канчаткова разумеецца не як радыкальная рэпрэсіўная мера, але як агрэсіўны інфармацыйны акт. Гэтае новае разуменне з'яўляецца насамрэч не такім ужо новым; яно аформілася яшчэ ў час Вялікай французскай рэвалюцыі.

У самым пачатку гэтай рэвалюцыі яе асноўныя ідэолагі бачылі ў тэроры толькі неабходную разнавіднасць ваенных дзеянняў. Масавыя кары, абезгаловіўшы верхавіну контррэвалюцыі, павінны былі забяспечыць знішчэнне канкрэтных асоб (контррэвалюцыйны тэрор меў мэты той жа ўласцівасці, але процілеглыя). Элемент запалохвання, вядома, меў істотную ролю — нездарма «тэрор» з латыні перакладаецца як «жах». Але вельмі хутка тэрор стаў чымсьці бoльшым, чым нават застрашванне — ён стаў спосабам стварэння асаблівага маральнага і псіхалагічнага стану народных мас з тым, каб, абапіраючыся на гэты стан, яго ініцыятары маглі кіраваць і перамагаць.

Апраўдваючы пазіцыю новай улады падчас крывавых пагромаў, учыненых парыжскай чэрню ў верасні 1792 года, калі на збіванне зняволеных у турмы арыстакратаў яна, гэтая ўлада, глядзела з маўклівай ухвалой, калі не інспіравала іх, Дантон гаварыў у Канвенце, што гэтыя пагромы «з'явіліся следствам усеагульнай узрушанасці розумаў, нацыянальнай ліхаманкі, тварыўшай у той жа час цуды, якім яшчэ будзе здзіўляцца нашчадства». Яшчэ за два года да таго Марат сфармуляваў выдатны тэзіс: «увесь час падтрымліваць народ ва ўзбуджаным стане, пакуль аснову наяўнага ладу не складуць справядлівыя законы». Тэрор станавіўся не проста чарговым этапам ваеннай аперацыі, але свядомым індуцырваннем татальнага псіхозу, масавай істэрыі, надзейным гарантам перманентнага шоку. Тэрор як палітыка, тэрор як індустрыя, тэрор як культура і мастацтва.

Менавіта такое разуменне тэрору перамагло ў поры французскай рэвалюцыі й трыумфуе па гэты дзень. Урэшце рэшт, па справядлівай заўвазе Джорджа Орвэла, «увесь перыяд Тэрору, калі браць агульны лік загінулых, быў жартам у параўнанні з любой бітвай напалеонаўскіх войнаў» (тут ён толькі перафразаваў Мишле, які сказаў, што ўсе ахвяры рэвалюцыйнага тэрору ў Парыжы ледзь складаюць саракавую частку салдат, загінуўшых у бітве пры Барадзіне). Як да французскай рэвалюцыі, так і пасля яе гісторыя ведала выпадкі куды больш маштабных масавых знішчэнняў, аднак менавіта рэвалюцыйны тэрор у Францыі стаў притчей во языцех у такой ступені, што шматлікія гісторыкі адмыслова пішуць гэтае слова з вялікай літары, — бо ён стаў папярэднікам тэрору будучыні. Сучасныя спадкаемцы цара Ірада пры збіванні немаўлятаў кіруюцца не столькі жаданнем іх вынішчыць, колькі захаваць у масавай свядомасці акт іх знішчэння.

У. І. Ленін пісаў аб французскай рэвалюцыі: «Для свайго класу, для якога яна працавала, для буржуазіі, яна зрабіла настолькі шмат, што ўсе XIX стагоддзе, тое стагоддзе, якое дала цывілізацыю і культуру ўсяму чалавецтву, прайшло пад знакам французскай рэвалюцыі. Яно ва ўсіх канцах свету толькі й рабіла, што праводзіла, здзяйсняла па частках, дарабляла тое, што стварылі вялікія французскія рэвалюцыянеры буржуазіі».

Гэтыя словы ў поўнай меры ставяцца да дактрыны тэрору, інфармацыйнага і непасрэднага, да дактрыны, якая засталася актуальнай і ў XX, і ў XXI стагоддзі, якая, больш за то, паднялася ў сваім развіцці на новы, больш высокі ўзровень.

Калі працэсы трыццатых гадоў у Савецкім Саюзе санкцыянавалі знішчэнне высокіх партыйных працаўнікоў, гэта рабілася зусім не таму, што тыя сапраўды былі наймітамі варожых выведак. Калі ў лютым 1945 года бамбавікі ангельцаў і амерыканцаў планамерна знішчалі мірнае насельніцтва Дрэздэну, гэта рабілася зусім не таму, што хтосьці вырашыў, што ў Дрэздэне пасяліўся Гітлер. Калі ў 2001-м самалёты таранілі вежы Гандлёвага Цэнтру, для тэрарыстаў не мела ніякага значэння, хто ў гэтых вежах знаходзіўся. Ускосныя наступствы акту гвалту былі ўжо шмат важней за яго прамые наступствы.

Інфармацыйны тэрор у чыстым выглядзе разумее рэалізацыю «тэракту» ужо не ў рэальнасці, а ў галовах. Праца буйных медыя-арганізацый вядзецца менавіта такім чынам, каб тэрарызаваць тых, каму прыгатаваная няўдзячная роля спажыўца інфармацыі; такі спажывец знаходзіцца ў загадзя пасіўным статуце, самая радыкальная контрмера, якую ён можа распачаць — націснуць кнопку выключэння на дыстанцыйным кіраванні. Паміж тым, методыкі й тэхналогіі інфармацыйнага ўздзеяння ўдасканальваюцца з небывалай хуткасцю. Жах і здранцвенне змяняюцца кіраванай апатыяй. Ліхаманка, аб якой казаў Дантон, павінна зараз стаць перманентнымі лёгкімі дрыжыкамі.

Аднак, нягледзячы на ўсё сказанае, незадаволеных наяўным становішчам рэчаў даволі многа і па гэты дзень, прычым, як правіла, гэта найболей чэсныя, сумленныя і адказныя людзі. Таму «праца з грамадскасцю» арганізуецца такім чынам, што выказаць сваю нязгоду з меркаваннем прыўлашчаўшчай права на інфармацыю групы значыць паставіць сябе па-за грамадствам. Яшчэ ў Дастаеўскага Пётр Сцяпанавіч Верховенскі, распавядаючы аб сваёй прапагандысцкай працы, гаворыць: «Самая галоўная сіла — цэмент, усё злучаючы, — гэта сорам уласнага меркавання. Вось гэта так сіла! І хто гэта рабіў, хто гэты «міленькі» працаваў, што ні адной ўласнай ідэі не засталося ні ў каго ў галаве! За сорам пачытаюць». Нягледзячы на дакучлівы інфармацыйны шум ды выхвальныя заявы аб свабодзе слова, ў інфармацыйнай прасторы існуюць свае строгія табу і цвёрдыя законы, парушаць якія для актыўнага інфармацыйнага суб'екта значыць як мінімум выракаць сябе на поўнае выпадзенне з гэтай прасторы. Гісторыя, якой яе ўяўляюць гаспадары жыцця, павінна рабіцца рукамі канфармістаў, гэтае правіла стала татальным — і той, хто змагаецца за інфармацыйную ўладу, за дыскурс, павінен ствараць свае эфектыўныя інфармацыйныя забароны і руйнаваць існуючыя.

У наша стагоддзе, калі інфармацыйнае дамінаванне Капіталу, як і яго дамінаванне ў іншых сферах, дасягнула найвышэйшай кропкі сваёй магутнасці, падаецца ўжо, што дужацца з гэтым дамінаваннем немагчыма. Супрацьстаяць агрэсіі можа толькі агрэсія. Гэта не заўсёды правільна на індывідуальным, але амаль заўсёды правільна на калектыўным узроўні.

Інфармацыйнае супрацьстаянне пануючай ідэалогіі сапраўды заўсёды было яшчэ больш агрэсіўным і праходзіла, як правіла, у тры этапы:

  1. Стварэнне ядра. З'яўляецца досыць вялікая колькасць людзей, не прымаючых становішча рэчаў, якое склалася, людзей, якія маюць каштоўнасці, несумяшчальныя з пануючым светапоглядам і незадаволены сваёй пасіўнай роляй у існуючай сістэме адносін, прычым настроены пры гэтым цалкам непрымірыма. Актыўна незадаволеныя пачынаюць займацца асветніцкай працай у стылю дзекабрыстаў і Герцэна, уваходзячы ва ўзаемадзеянне паміж сабою: будзяць, выкрываюць, выяўляюць язвы і ілжывасць наяўнага ладу. Гэта робіцца па магчымасці найболей агрэсіўна, каб не згубіцца ў навакольным інфармацыйным шуме, з відавочным упорам на адмаўленне ад наяўнага становішча рэчаў; альтэрнатыва, як правіла, пазначаная вельмі схематычна. Ідэолагі інфармацыйнага супрацьстаяння на гэтым этапе арыентуюцца на тых, хто пакутуе ад адсутнасці інфармацыі, але не ад яе неразумення. Найгалоўную задачу гэтага этапу яны бачаць у тым, каб паказаць, што альтэрнатыва не толькі магчымая, але і непазбежная, што яе прыхільнікі дзейнічаюць, узброіць словам і надзеяй тых, хто мае ў гэтым патрэбу.
  2. Стварэнне асяроддзя. Людзі зусім розных апазіцыйных настрояў аб'ядноўваюцца дзеля таго, каб усяляк падтрымліваць адзін аднаго. Пры гэтым арганізоўваюцца яны на гэтым этапе не па прынцыпу за, але па прынцыпу супраць. Найгалоўная мэта складаецца ў тым, каб стварыць альтэрнатыўную інфармацыйную прастору, са сваімі ўстаноўкамі й табу, даходзячы аж да рэфлексаў, і рэалізаваць адказную інфармацыйную агрэсію, праўзыходную за агрэсію суперніка. Тут можна зноў успомніць Вялікую французскую рэвалюцыю. «Напярэдадні крывавага тэрору 1793 г., — пісаў яе вядомы даследнік Агюстэн Кашэн, — з 1765 да 1780 г., у Рэспубліцы Слоў праходзіў бяскроўны тэрор, у якім роля Камітэта грамадскага выратавання належыла «Энцыклапедыі», а роля Рабесп'ера — Д'Аламберу». «Мяне бянтэжыць то, — кажа ён далей, — што ўсе гэтыя жудасныя, д'ябальскія наступствы маюць вытокам малюсенькі факт, які іх тлумачыць, — такі банальны, такі малаважны факт — балбатню». Больш свежы прыклад, хоць і прыклад зусім іншага роду — дысідэнты, якія надточвалі ідэалагічныя асновы Савецкай Улады. Гэта была абсалютна разнашэрсная публіка: кансерватар Салжэніцын, сіяніст Шчаранскі, матэматык Шафарэвіч, фізік Сахараў… Усіх іх злучала разам толькі нянавісць да наяўнага ладу. Як толькі Савецкая Ўлада павалілася, іх шляхі імгненна разыйшліся. Але тады, у сярэдзіне сямідзесятых, імі было створана вельмі разнастайнае, хай і нешматлікае, апазіцыйнае асяроддзе, усталёўкі якога паступова і паспяхова пачалі ўкараняцца ў цалкам лаяльных да ўлады колах.
  3. Стварэнне атмасферы. За трыццаць гадоў да французскай рэвалюцыі Вальтэр пісаў: «Усё, што я бачу, сее насенне рэвалюцыі, якая надыдзе немінуча. Нажаль, я буду пазбаўлены задавальнення быць яе сведкай… Асвета паволі распаўсюдзілася да такой ступені, што выбух рушыць услед пры першай спрыяльнай магчымасці, і тады будзе хвалебная валтузня». Асвету зусім іншага роду, чым вальтэраўская, але гэтак жа агрэсіўную, мы можам зноў-ткі назіраць у шасцідзесятыя-сямідзесятыя гады мінулага стагоддзя ў Савецкім Саюзе. Для савецкага грамадства таго часу была характэрная крайняя ступень унушальнасці. Вельмі характэрным, напрыклад, з'яўляецца тое, з якім смакам насельніцтва панасіла «калгаснікаў». Пры гэтым само яно ў большасці сваім уяўляла з сябе як раз «калгаснікаў», немудрагелістых, непаваротлівых, памяркоўных і лагодных людзей самых простых прафесій. Здаралася — і, дарэчы, здараецца дагэтуль — што калгаснікамі, лаючыся, абзывалі адзін аднаго непасрэдна прафесійныя калгаснікі! Сёння гэта яшчэ можна зразумець — працоўны і калгаснік далёка не героі нашага часу, часу трыумфа капіталізму — але ў «першай у свеце дзяржаве працоўных і сялян» такая лаянка была сур'ёзным і красамоўным сімптомам. Гэты прыклад сапраўды вельмі цікавы: «калгаснікаў» і «быдла» традыцыйна ненавідзелі толькі ў невялікім і нядужым дысідэнцка-інтэлігенцкім асяроддзі. Афіцыйная савецкая ідэалогія, насупраць, ставілася з найвялікшай павагай да «працаўнікоў». Самі яны, быўшы «калгаснікамі», таксама ці наўрад гатовыя былі сябе зненавідзець. Аднак купка нядужых інтэлігентаў, абапіраючыся на вызначаныя сілы ў грамадстве, змагла прымусіць іх зрабіць гэта, здзейсніць такі ненатуральны ўчынак! У тыя гады стартавала, а праз дзесятак гадоў была ажыццёўленая бліскучая аперацыя падмены кансерватыўнага паўсядзённага сэнсу на даволі зласлівае маргінальна-дысідэнцкае светаадчуванне. Дысідэнтам і тым, хто за імі стаяў, атрымалася стварыць вызначаную інфармацыйную атмасферу, змяняючы грамадскую думку накіраванымі кропкавымі ўдарамі з самых розных бакоў. Як толькі колькасць актывістаў ды спачуваючых стала дастатковай дзеля таго, каб забяспечыць масіраванасць і бесперабойнасць гэтых удараў, інфармацыйная бітва была выйграная.

Таму цяперашняе становішча спраў усяляе маркоту ў тых, хто лічыць, што трэба неяк супрацьстаяць фактычнай інфармацыйнай акупацыі, у якой зараз знаходзяцца нашы краіны. Вораг настолькі моцны, хітры і выдасканалены, што супрацьстаянне яму ўяўляецца асуджаным на паражэнне. Матэрыяльна-тэхнічная база любога апазіцыйнага глабальнаму сусветнаму парадку руху, неабходная для адказнай інфармацыйнай агрэсіі, не можа колькі-небудзь сур'ёзна параўноўвацца з матэрыяльна-тэхнічнымі рэсурсамі слугаў гэтага парадку. Прапагандыст ад нейкай альтэрнатыўнай ідэалогіі, каб быць пачутым, сёння павінен змагацца не столькі за чалавечыя розумы, колькі за чалавечае шаленства, інспіраванае дамінуючым інфармацыйным агрэсарам. Гэта значыць, што ён будзе змушаны падаваць свае ідэі ў рамках варожай ідэалогіі, нават варожага светаадчування; а даўно вядома, што той, хто прыймае чужыя правілы гульні, ў гэтай гульне рана або позна непазбежна прайгравае.

Такім чынам, задача, якая стаіць перад прыхільнікам альтэрнатыўнага шляху, цяжэй і высакародней за простую прапаганду сваёй ідэалогіі. Ён павінен вярнуць чалавеку актыўную ролю ва ўзаемадзеянні з інфармацыяй, пазбавіўшы яго ад навязаных рэфлексаў і стэрэатыпаў і выгаіўшы яго ад інфармацыйнай ліхаманкі. Пошук шляхоў да гэтай мэты — карпатлівая і ў большасці выпадкаў няўдзячная задача, але менавіта гэтая задача здольная на дадзеным этапе аб'яднаць незадаволеных самых розных поглядаў.

Так, адным з гэтых шляхоў, паказаным і пракладзеным, як ні дзіўна, самімі «гаспадарамі дыскурсу», з'яўляецца шырокае выкарыстанне сеткі Інтэрнэт, якую лічаць галоўным сродкам масавай інфармацыі будучыні. Сам па сабе Інтэрнэт небяскрыўдны, ён нясе ў сабе выяву думак і пачуццяў праславутага чалавека масы. Чалавек, які часта і бяздумна карыстаецца Інтэрнэтам, губляе не толькі крытычнасць, але і ўсякае сур'ёзнае дачыненне да літаральна захлестваючай яго інфармацыі, хутка навучаючыся гуляць з яе струменямі націскам кнопак. Аднак сусветная павуціна мае ту бясспрэчную годнасць, што пасіўны спажывец інфармацыі ў ёй прывучаецца выяўляць актыўнасць і кіравацца ўласнай ініцыятывай хаця б у спажыванні. Больш за то, калі з хлуснёй, якія разносіцца з тэлевізара, спрачацца немагчыма, то Інтэрнэт мяркуе інтэрактыўнасць — магчымасць выяўляць сваю рэакцыю на прапанаваную інфармацыю там жа, дзе яна была апублікаваная. Нярэдка здараецца, што мноства каментароў да той або іншай навіны або артыкулу нясуць у сабе іхняе рэзкае адмаўленне. Каментатары не заўсёды кампетэнтныя або карэктныя, але іх дыскусіі так або йнакш вядуць да адраджэння старога і адышоўшага на другі план з вынаходствам тэлебачання мастацтва публічнай спрэчкі — а чалавек, які спрачаецца, непазбежна абавязаны думаць. Актыўны карыстач сеткі пры жаданні здольны пайсці далей і ўдзельнічаць у фармаванні сваей ўласнай маленькай дзялянкі інфармацыйнай прасторы, стварыўшы «хатнюю старонку» або адкрыўшы рассыланне сваіх матэрыялаў па сетцы. Пры гэтым забароны і табу, аб якіх мы казалі раней, у віртуальнай прасторы значна саслабелыя з-за тэхнічных складанасцяў іх ажыццяўлення. Адзін-адзіны чалавек здольны, не звяртаючыся да паслуг рэкламнікаў, давесці колькасць падпісантаў такога рассылання да некалькіх тысяч; што гаварыць аб арганізацыях або некалькіх такіх людзях, якія выяўляюць у дачыненні адзін аднаго салідарнасць і падтрымку, хай яны нават знаходзяцца ў розных канцах свету, калі эфектыўнасць падачы інфармацыі ўзрастае ў разы? У сутнасці, Інтэрнэт з'яўляецца месцам, дзе непажаданая інфармацыя душыцца і заглушаецца менш усяго — і магчыма, менавіта ён з'явіцца тым слабым звяном, учапіўшы якое, можна будзе разарваць ланцуг агрэсіўнага інфармацыйнага дамінавання.

Асабіста Таварыш У


Інформаційна агресія й інформаційне протистояння

Терміни «інформаційна війна» й «інформаційна агресія» стали активно вживатися лише останнім часом. Вважається, що позначувані ними явища найвиразніше окреслилися саме тепер, коли людство вступило в період «інформаційного суспільства», простіше кажучи, коли роль інформації в суспільному бутті остаточно і відчутно утвердилася як домінантна.

Проте інформаційна агресія в тому чи іншому вигляді існує стільки ж часу, скільки існує людство: і без інстинкту агресії, і без інформації людина немислима. Чудову алегорію інформаційної агресії можна знайти ще в біблійній легенді про труби, що зруйнували стіни Єрихона.

Інша річ, що способи та прийоми інформаційної агресії з розвитком матеріально-технічної бази для передачі і переробки інформації зазнали значних змін. Це саме той випадок, коли буття визначає свідомість. Особливість телебачення, яке з'явилося в середині XX століття, зокрема, полягає в тому, що за його допомогою можна творити людину юрби, про яку стільки говорили в попередньому XIX столітті. Сама по собі, як пасивний інструмент історії, вона існувала за всіх часів, але всюдисущість і переважання її у всіх сферах і класах нині стали безпрецедентними.

Ситуація ускладнюється тим, що суспільною думкою керують сьогодні зовсім не всюдисущі масони, не адепт зла Гітлер або ще хтось екстраординарний. При важелях створеного і налагодженого колись дуже розумними людьми апарату маніпулювання перебувають такі ж обивателі, як ті, на кого він впливає, тільки успішніші. Говорячи образно, телепузики керують покьомонами. Розходження між керівниками і керованими не стільки якісне, скільки кількісне; це значить, що людина юрби відтворює сама себе.

Одночасно зі стрімкою віртуалізацією людського життя багато прийомів «рукотворної», класичної агресії переходять у власне інформаційну сферу. Можна сказати, що полем бойових дій поступово стає сфера людської свідомості. Можна простежити цей процес на прикладі історії терору; сьогодні терористичну дію остаточно розуміють не як радикальний репресивний захід, а як агресивний інформаційний акт. Таке тлумачення є насправді не таким вже новим; воно оформилося ще за часів Великої французької революції. Основні ідеологи ще на самому її початку вбачали в терорі лише необхідний різновид воєнних дій. Масові страти, застосовувані проти очільників контрреволюції, повинні були забезпечити усунення конкретних осіб. Елемент залякування, звичайно, відігравав дуже важливу роль — згадаймо, що «терор» з латини перекладається як «жах», — та згодом терор стали використовувати не тільки для цього — він став способом створення особливого морального і психологічного стану народних мас для того, щоб, спираючись на цей стан, ініціатори згаданих агресивних дій могли правити і перемагати. Виправдуючи позицію нової влади щодо вчинених паризькою черню у вересні 1792 року кривавих погромів, побиття ув'язнених у в'язниці аристократів, що виявилася у мовчазному схваленні, якщо не інспірації їх, Дантон говорив у Конвенті, що згадані дії «були наслідком загального збурення умів, національної лихоманки, що творила в той же час чудеса, яким буде дивуватися потомство». Ще за два роки до того Марат сформулював характерний імператив: «постійно підтримувати народ у збудженому стані, поки основу існуючого ладу не складуть справедливі закони». Отже, терор ставав не просто черговим етапом воєнної операції, а свідомим індукуванням тотального психозу, масової істерії, надійним гарантом перманентного шоку. Терор як політика, терор як індустрія, терор як культура і мистецтво.

Саме таке розуміння терору запанувало в часи французької революції і тріумфує донині. Зрештою, за справедливим зауваженням Оруелла, «весь період Терору, якщо брати загальну кількість загиблих, був жартом у порівнянні з будь-яким боєм наполеонівських воєн» (тут він тільки перефразував Мішле, який сказав, що всі жертви революційного терору в Парижі становлять заледве сорокову частину солдатів, які загинули в Бородінській битві). І до, і після французької революції історія знала випадки куди більш масштабних масових винищень, однак саме революційний терор у Франції став відомий всім такою мірою, що багато істориків спеціально пишуть це слово з великої букви, — бо він став предтечею терору прийдешнього. Сучасні спадкоємці царя Ірода при побитті дітей керуються не стільки бажанням їх винищити, скільки закарбувати в масовій свідомості акт їхнього винищування.

В. І. Ленін писав про французьку революцію: «Для свого класу, для якого вона працювала, для буржуазії, вона зробила так багато, що все XIX століття, те століття, що дало цивілізацію і культуру всьому людству, пройшло під знаком французької революції. Він у всіх кінцях світу тільки й робив, що проводив, доробляв те, що створили великі французькі революціонери буржуазії».

Ці слова повною мірою стосуються доктрини терору, інформаційного і безпосереднього, доктрини, що залишилася актуальною й у XX, і в XXI столітті, більше того, що піднялася у своєму розвитку на новий, більш високий рівень.

Коли процеси тридцятих років у Радянському Союзі санкціонували знищення високих партійних працівників, це робилося зовсім не тому, що ті дійсно були найманцями ворожих розвідок. Коли в лютому 1945 року бомбардувальники англійців і американців планомірно знищували мирне населення Дрездена, це робилося зовсім не тому, що хтось вирішив, що в Дрездені оселився Гітлер. Коли в 2001-му літаки таранили вежі Всесвітнього Торговельного Центру, для терористів не мало ніякого значення, хто в цих вежах перебував. Непрямі наслідки акту насильства були вже набагато важливішими від його прямих наслідків.

Інформаційний терор у чистому вигляді передбачає реалізацію «теракту» уже не в реальності, а в головах, у свідомості. Власне, робота великих медіа-організацій провадиться саме у такий спосіб, щоб тероризувати тих, кому уготовано невдячну роль споживача інформації; такий споживач перебуває у свідомо пасивному статусі, радикальний контрзахід, що він може його почати — натиснути кнопку вимикання на дистанційному пульті. Тим часом методики і технології інформаційного впливу на нього вдосконалюються з небувалою швидкістю. Жах і заціпеніння змінюються керованою апатією. Лихоманка, про яку говорив Дантон, повинна тепер стати перманентною легким ознобом.

Однак, незважаючи на все сказане, невдоволених наявним станом речей досить багато і донині, причому, як зазвичай, це розумні, чесні й відповідальні люди. Тому «робота з громадськістю» організується так, що висловити свою незгоду з думкою групи, яка привласнила право на інформацію, означає поставити себе поза суспільством. Ще в Достоєвського Петро Степанович Верховенський, розповідаючи про свою пропагандистську роботу, говорить: «Головна сила — цемент, який все поєднує, — це сором власної думки. Оце так сила! І хто це працював, хто цей «миленький» трудився, що жодної власної ідеї не зосталося ані в кого в голові! За сором вважають». Незважаючи на нав'язливий інформаційний шум і хвалькуваті заяви про свободу слова в інформаційному просторі, існують свої строгі табу і тверді закони, порушувати які для активного інформаційного суб'єкта означає як мінімум прирікати себе на цілковите випадіння з цього простору. Історія, якою її представляють хазяї життя, повинна робитися руками конформістів, це правило стало тотальним — і той, хто бореться за інформаційну владу, за дискурс, мав створювати свої ефективні інформаційні заборони та руйнувати наявні. У нашу добу, коли інформаційне домінування Капіталу, як і його домінування в інших сферах, сягнуло найвищого рівня своєї могутності, здається вже, що боротись із цим домінуванням неможливо. Протистояти агресії може лише агресія. Це не завжди справедливо для індивідуального, та майже завжди справедливо для колективного рівня.

Інформаційне протистояння панівній ідеології, дійсно, завжди було ще більш агресивним і відбувалося, зазвичай, у три етапи:

1.     Створення ядра. З'являється досить велика кількість людей, які не сприймають стан речей, що склався; які мають цінності, несумісні з панівним світоглядом і незадоволених своєю пасивною роллю в системі відносин, що сформувалася, причому налаштованих при цьому зовсім непримиренно. Найенергійніші з них починають займатися просвітницькою роботою в стилі декабристів і Герцена, входячи у взаємодію між собою: будять, розкривають, викривають виразки й облудність наявного устрою. Це робиться якомога агресивніше, щоб не загубитися в навколишньому інформаційному шумі, з помітним акцентом на заперечення фактичного стану речей; альтернативу, зазвичай, окреслюють досить схематично. Ідеологи інформаційного протистояння на цьому етапі орієнтуються на тих, хто потерпає від відсутності інформації, та не від її нерозуміння. Найголовніше завдання цього етапу вони вбачають у тому, аби показати, що альтернатива не тільки можлива, а й неминуча, що її прихильники діють; озброїти словом і надією тих, хто цього потребує.

2.     Створення середовища. Люди різних опозиційних настроїв поєднуються для того, щоб підтримувати одне одного. При цьому організовуються вони на цьому етапі не за принципом «за», а за принципом «проти». Найголовніша мета полягає в тому, щоб створити альтернативний інформаційний простір, зі своїми установками і табу, аж до рефлексів, й реалізувати відповідну інформаційну агресію, що переважає агресію супротивника. Тут можна знову згадати Велику французьку революцію. «Напередодні кривавого терору 1793 р., — писав її відомий дослідник Огюстен Кошен, — з 1765 до 1780 р., у словесній республіці проходив безкровний терор, у якому роль Комітету суспільного порятунку відігравала «Енциклопедія», а роль Робесп'єра — Д'Аламбер». «Мене бентежить те, — зауважує він далі, — що всі ці жахливі, диявольські наслідки мають джерелом крихітний факт, що їх пояснює, — такий банальний, такий незначний факт — балаканину». Більш свіжий приклад, хоча і приклад зовсім іншого роду — дисиденти, які підточували ідеологічні основи радянської влади. Це була абсолютно різношерста публіка: консерватор Солженіцин, сіоніст Щаранський, математик Шафаревич, фізик Сахаров… Усіх їх пов'язувала тільки ненависть до наявного тоді ладу. Тільки-но радянська влада впала, їхні шляхи миттєво розійшлися. Але тоді, у середині сімдесятих, вони створили досить різнорідне, хай і нечисленне, опозиційне середовище, установки якого поступово й успішно почали впроваджуватися в лояльних колах.

3. Створення атмосфери. За тридцять років до французької революції Вольтер писав: «Усе, що я бачу, сіє насіння революції, що настане неминуче. На жаль, я буду позбавлений задоволення бути її свідком… Освіта поширилася до такої міри, що вибух станеться за першої сприятливої можливості, і тоді буде славний шарварок». Освіту зовсім іншого роду, ніж вольтерівська, але настільки ж агресивну, ми могли знову-таки спостерігати в шістдесяті-сімдесяті роки минулого століття в СРСР. Для тогочасного радянського суспільства був властивий крайній ступінь навіюваності. Дуже характерним, наприклад є те, з яким смаком населення ганило «колгоспників». При цьому саме воно здебільшого являло собою середовище «колгоспників», нехитромудрих, неповоротких, добродушних людей найпростіших професій. Траплялося — і, до речі, трапляється дотепер — що колгоспниками, лаючись, обзивають один одного безпосередньо професійні колгоспники! Сьогодні це ще можна зрозуміти — робітник і колгоспник далеко не герої нашого часу, часу переможного капіталізму — але в «першій у світі державі робітників і селян» така лайка була серйозним і красномовним симптомом. Цей приклад дійсно досить цікавий: «колгоспників» і «бидло» традиційно ненавиділи лише в невеликому і слабосильному дисидентсько-інтелігентському середовищі. Офіційна радянська ідеологія, навпаки, ставилася з найбільшим пієтетом до «трударів». Саме вони, будучи «колгоспниками» теж навряд чи готові були себе зненавидіти. Однак купка інтелігентів, спираючись на певні сили в суспільстві, змогла змусити їх зробити це! У ті роки стартувала, а через десяток років було здійснено блискучу операцію підміни консервативного повсякденного смислу певною мірою злостивим маргінально-дисидентським світовідчуванням. Дисидентам і тим, хто за ними стояв, вдалося створити певну інформаційну атмосферу, змінюючи суспільну думку спрямованими точковими ударами з різних боків. Тільки-но кількість активістів, і симпатиків стала достатньою для того, щоб забезпечити масованість і повсякчасність цих ударів, інформаційну битву було виграно.

Тому нинішній стан справ вселяє зневіру в тих, хто вважає, що потрібно протистояти фактичній інформаційної окупації, у якій зараз перебувають наші країни. Ворог настільки сильний, хитрий і витончений, що протистояння йому уявляється марним. Матеріально-технічну базу будь-якого опозиційного глобальному світовому порядку руху, необхідного для відповідної інформаційної агресії, годі й порівнювати серйозно з матеріально-технічними ресурсами слуг цього порядку. Пропагандист від якої-небудь альтернативної ідеології, щоб бути почутим, сьогодні має боротися не стільки за людський розум, скільки за людське божевілля, інспіроване інформаційним агресором, який домінує. Це означає, що він буде змушений подавати свої ідеї у межах ворожої ідеології, навіть ворожого світовідчуття; а давно відомо, що той, хто приймає чужі правила гри, той у грі цій рано або пізно неминуче програє.

Отже, завдання, що стоїть перед прихильником альтернативного шляху, шляхетніше, ніж просто пропаганда своєї ідеології. Вона має повернути людині активну роль у взаємодії з інформацією, врятувати її від нав'язаних рефлексів і стереотипів та вилікувати її від інформаційної лихоманки. Пошук шляхів до цієї мети — копітке і здебільшого невдячне завдання, але саме це завдання може на даному етапі об'єднати невдоволених.

Так, одним із цих шляхів, зазначеним і уторованим, як не дивно, самими «хазяями дискурсу», є широке використання Інтернету, що його вважають головним засобом масової інформації майбутнього. Сам по собі Інтернет небезневинний, він несе спосіб мислення і відчуття горезвісної людини маси. Людина, часто і бездумно користується Інтернетом, втрачаючи не тільки критичність, а й серйозне ставлення до інформації, що буквально напливає на неї, швидко привчаючи грати з її потоками натисканнями кнопок. Однак всесвітнє павутиння має ту незаперечно позитивну якість, що пасивний споживач інформації привчається виявляти активність і керуватися власною ініціативою хоча б у споживанні. Більше того, якщо з брехнею, що лунає з телевізора, сперечатися неможливо, то Інтернет допускає інтерактивність — можливість висловлювати свою реакцію на подану інформацію прямо там, де її було опубліковано. Нерідко трапляється, що безліч коментарів до тієї чи іншої новини або статті містять її різке заперечення. Коментатори не завжди компетентні або коректні, але дискусії так чи інакше ведуть до відродження старого, що відійшло на другий план із винаходом телебачення — мистецтва публічної суперечки, — а людина, яка сперечається, неминуче зобов'язана думати. Активний користувач мережі при бажанні здатен піти далі й брати участь у формуванні своєї власної маленької ділянки інформаційного простору, створивши «домашню сторінку» або розсилаючи свої матеріали мережею. При цьому заборони й табу, про які ми говорили раніше, у віртуальному просторі значно ослаблені (через технічні складності їх запровадження). Одна людина здатна, не вдаючись до послуг рекламістів, довести кількість передплатників такого розсилання до декількох тисяч; що ж казати про організації чи декількох таких людей, які виявляють одне одному солідарність і підтримку, нехай вони навіть перебувають у різних кінцях світу, коли ефективність подачі інформації так зростає? По суті, Інтернет є місцем, де «незручну» інформацію придушують і заглушають найменше — і можливо, він буде саме тією слабкою ланкою, зачепивши яку, можна буде розірвати ланцюг агресивного інформаційного домінування.

Особисто Товариш У

 

Орфография и пунктуация авторских работ и читательских писем сохранены.
Ведущий рассылки не обязан разделять мнения авторов.

Станьте автором , написав по адресу comrade_u@tut.by

Остаюсь готовый к услугам Вашим,
Товарищ У
http://www.tov.lenin.ru
comrade_u@tut.by